Aвтостоп
Я не азартна людина, авантюри і ризик не люблю. Плавно спускаюсь на лижах з гори, хоча катаюсь вже більше 5ти років. Не плаваю до буйків, хоча я у воді, як риба. Одним словом, не ризикова .
Але є слово, яке приводить мою маму і всіх родичів до 5го коліна в жах. Це автостоп. Значення цього слова, я думаю, пояснювати не треба. Автостоп я люблю не через економію (хоча це дуже важлива перевага), а через пригоди. Більшість з вас думає, що це вкрай небезпечно. Так воно і є.
Таким методом я об’їздила добрий шматок України і Європи, тому дещо у цьому тямлю. Дозволю собі описати деякі правила автостопу, які, можливо, стануть комусь у пригоді.
Цього літа я вирушила у коротку подорож на захід від Батьківщини. Звісно ж, автостопом. Через усі перипетії зі вступом на магістратуру у мене залишалось дуже мало часу на відпочинок, тому планування поїздки як такого не було. На щастя, у мого друга була відкрита шенгенська віза і мені не довелось шукати далеких знайомих, які б склали мені компанію. Адже для мене правило автостопу №1 – їхати в парі з особою чоловічого роду. Я знаю, є такі сміливі дівчата, які не бояться їздити з подругою, а то й взагалі без пари. Але це не про мене.
Отже, зустрілися ми раненько у Львові і звідти першим же автобусом о 6ій ранку поїхали у напрямку «Шегині». «Шегині-Медика» – це пішохідний кордон, що відділяє Україну від Польщі та й від Євросоюзу загалом. Тому перевірка документів там проходить, м’яко кажучи, повільно. Власне, пригоди почалися ще на кордоні. Справа в тому, що люди, які проживають у 30 кілометрах від кордону, мають право перетинати його без віз. Цим вони і користуються: щодня по 10 разів переходять на польський бік і торгують там українськими товарами. Одним словом, цих людей було так багато і вони були такими агресивними, що в кінці-кінців таки спалахнула бійка у черзі. Дякувати Богу, ми з другом були вже на польській стороні. Поки ми стояли в черзі, вирішили їхати до Кракова.
Тільки-но вийшли на трасу, одразу почали зупиняти машини. Довго чекати не довелось, бо головне – правильно обрати місце для автостопу. До речі, тут варто окреслити правило №2.
Місцевість. Не стійте на схилах та під пагорбами. Також не сподівайтесь «стопнути» когось на об’їзній дорозі. Досвід каже, що в таких місцях щастить рідко.
Взяли нас українці, які живуть недалеко від кордону і це було дуже помітно з їх мови: слово українське, слово польське. Від кордону до Кракова всього 250 км, тобто приблизно 4 години їзди, але на місці ми були вже під вечір. Справа в тому, що ми змінили 4-5 водії, серед них був і дуже приємний француз, що навіть купив нам сніданок.
У Кракові ми зупинились в милому хостелі, ніч коштувала 7 євро. Незважаючи на втому, гуляли містом цілу ніч, а зранку знову в дорогу. Поспілкувавшись з поляками, дізнались дорогу на трасу. Там зіткнулись з деякими незручностями: Польща дуже серйозно готується до Євро-2012 і багато доріг зарито на ремонт. Тим не менше, нам дуже пощастило – після 15 хвилин «стопу» нас підібрала жінка, котра їхала до Вроцлава, саме туди, куди і ми прямували. Це справжня удача для автостопера! Характерно для європейців, що вони не бояться брати незнайомих людей у свою машину, все-таки в нашій країні з цим проблеми. І головна відмінність автостопу в Україні і Європі – це те, що у нас водії часто не хочуть везти безкоштовно. Тому тут треба згадати правило №3.
Оплата. Одразу кажіть, що грошей нема. Нема і не буде. Студенти, третій день їздимо, рюкзаки важкі, спека дістала і так далі – усі ці «відмазки» добре діють, як правило. Якщо не попереджати водія, то можуть трапитися неприємні ситуації.
Швидко прибувши до Вроцлава, ми зупинились у мого інтернетного знайомого, який там мешкає. Він нам і місто показав (до речі, Вроцлав неймовірно красивий) і позичив свої велосипеди. Так, ми з другом обїздили все місто. Проте на ранок нас чекала траса «Вроцлав-Берлін», туди ми доїхали лише двома автівками. Чоловік, який нас привіз до Берліну був італійцем під 60, тому, ясна річ, ні слова не розумів по-англійськи, по-польськи чи по-російськи. А ми, в свою чергу, з італійської знали тільки «бон джорно». Але це не заважало нам спілкуватися. Підходимо до 4го правила.
Розмови. Говоріть, говоріть, питайте і розповідайте, навіть мовою жестів. Саме для цього, вони беруть вас у дорогу! Тим більше, якщо надворі вечір чи ніч, ви для них – це справжнє спасіння від нудьги та сну.
В Берліні ми затримались надовго, там живе наша подруга-українка. З самого початку ми спланували, що це буде наша остання зупинка, тому поспішати було нікуди. Ми обійшли всі знамениті місця, зробили фото біля Бранденбургських воріт, побачили всю берлінську стіну і сповна насолодились столицею Німеччини. Одного вечора ми розмовляли з нашим другом, котрий живе в Італії, і він дуже засмутився, що не може бути з нами. Вже перед сном хтось з нас в жарт запропонував їхати автостопом до нього, ми посміялись і заснули. Але вранці жарт виявився не таким вже й нереальним. Одним словом, ми хутко зібрались в дорогу і вже через 2 години стояли на трасі за містом. Це була чистої води імпровізація! Мабуть нас підштовхнуло те, що у Берліні було пасмурно і дощило, а наш друг жив у курортному місті Ріміні, що на березі моря. Отже з Берліну до Ріміні дорога довга – 1500 кілометрів. До вечора ми встигли доїхати лише до Мюнхена, це майже половина дороги. Затримка в цьому місті була вимушена: просто ввечері ми зупиняли машини на аварійній ділянці автобану, ніхто не зупинявся і ми вже втратили надію. Коли раптом під’їжджає до нас поліцейська машина з трьома суворими чоловіками у формі. Поліцейські розповіли нам, що їм зателефонував якийсь добродій, що проїжджав повз нас і поскаржився на те, що ми, мовляв, закон порушуєм. Таке можливо лише в Німеччині!
Отже правило №5. Памятайте, що у Європі заборонено зупиняти машини на автобані! А автобани там скрізь. В Італії ж взагалі заборонений автостоп, там вас ще й оштрафують. Тамтешня поліція часто з недовірою ставиться до громадян з українським паспортом.
Наступного ранку на заправці за Мюнхеном (до речі, заправки, дорожні кафе тощо – це найбезпечніше місце для автостопу) ми вже сідали в авто до двох марокканців, які відвезли нас аж до Верони. Думаю, не варто говорити, що жодної мови, крім італійської і, власне, марокканської вони не знають. Дорога була довгою і ці двоє, щоб розвеселити себе, вмикали касети з національною музикою. Я не маю нічого проти арабського фольклору, але після 4 годин прослуховування одних і тих же мелодій, мені здавалось, що я вже їх напамять знаю.
Увага, правило №6.
Музика. Ніколи не критикуйте музичні смаки водія, це може погано закінчитись. З цим треба змиритися, бо, як то кажуть, хто платить, той замовляє музику.
У Вероні вечоріло і ми не надіялись когось спинити, аж раптом нас підібрав далекобійник. Він, за класикою жанру, розумів тільки італійську мову, але ми показали карту, тикнули пальцем на Ріміні і все стало зрозуміло. Той далекобійник був дуже добрим: роздав нам усім подушки, нагодував, фільм англійський ввімкнув, постійно усміхався. Одним словом, почувалися ми, як вареники маслі. Він був настільки привітним, що це навіть почало викликати у мене підозри (все-таки ми звикли, що далекобійники – люди підозрілі). Але ми щасливо доїхали до нашого друга, який був у приємному шоці від нашої спонтанності.
І тут, мабуть, правило №7.
Настрій. Незважаючи ні на що, ви повинні бути позитивно налаштовані. Це важко, коли ви по 2 години стоїте на сонці, та все ж. Треба жартувати, підтримувати будь-які теми і думати лише про краще.
Автостопних історій є безліч, хочеться описати кожну людину, кожен випадок, що трапився на дорозі. Автостоп допоміг мені зрозуміти багато речей, але найважливіший урок, який я запам’ятала – те, що на світі все ж багато добрих людей. А значить, не все так погано у нашому домі.
Оля Дячук
